В наш час рівність прав жінок та чоловіків гарантується принципами права – загальними та спеціальними, які знайшли своє відображення як в міжнародних правових актах, так і національних.
З міжнародних, зокрема, варто згадати такі головні як Статут ООН та Статут Міжнародного суду, Загальну декларацію з прав людини, Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Стратегію гендерної рівності Ради Європи на 2018-2023 роки тощо. З національних згадаємо Конституцію України та закони України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», укази Президента України «Про цілі сталого розвитку України на період до 2030 року» від 30.09.2019 р. № 722 та «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про Стратегію людського розвитку»» від 14.05.2021 р. № 225.
Утім, зазначимо, що регулювання гендерної рівності вказаними актами не обмежується. Якщо, наприклад, мова йде про трудові відносини, то принципи рівності прав жінок та чоловіків закладені в Кодексі законів України про працю (далі КЗпП України), інших законах України та низці підзаконних актів, що регулюють трудові правовідносини. Але, незважаючи на існування встановлених гарантій, роботодавці досить часто нехтують встановленими правилами, через що страждають звичайні працівники. Частіше за все страждають жінки через поширені в суспільстві гендерні установки та стереотипи про обов’язки жінок, маскуліно – феміністичні стереотипи, уявлення про розподіл сімейних і професійних ролей між чоловіками та жінками та через стереотипи, що визначені специфікою змісту їх праці.
Варто зазначити, що гендерна рівність / нерівність як проблема планетарного масштабу є предметом дослідження фахівців з різних галузей знань – правників, медиків, політологів, соціологів тощо. Але думку про те, що порушення гендерної рівності не повинно мати місця в сучасному людському суспільстві, вважаємо єдино правильною. А відтак, просування гендерної рівності, в тому числі й на рівні правопросвіти, є важливим завданням, яке можуть ставити перед собою відповідні субʼєкти, в тому числі й юридичні клініки, в тому числі й українські.
Способи розвʼязання проблеми гендерної нерівності є різноманітними та можуть включати не тільки правове регулювання (прийняття відповідних актів законодавства, судовий захист прав людини), а й інші, зокрема, ті, що направлені на усвідомлення цієї проблеми як такої, що загрожує людству та підлягає цілковитому викоріненню. Одним з останніх, на наш погляд, може бути здійснення правової просвіти населення щодо гендерної рівності, наслідків її порушення, відновлення стану рівноправ’я жінок та чоловіків.
З огляду на це, метою статті ставимо надання широкій спільноті певних знань з означеної проблеми, а саме щодо визначення поняття гендерної рівності та полярного – гендерна нерівність, з’ясування причин, що призводять до порушень гендерної рівності між чоловіками та жінками у трудових відносинах, та як їх позбуватися.
Виклад основного матеріалу. Проблема дискримінації та нерівності прав чоловіків та жінок за ознакою статі давно привернула увагу міжнародного співтовариства та стала приводом до прийняття Конвенції Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (далі Конвенція), яка укладена 18.12.1979 р., вступила в силу 03.09.1981 р., ратифікована Президією Верховної Ради СРСР, до складу якого на той час входила Україна як союзна республіка, 19.12.1980 р.
Згідно зі статтею 2 цієї Конвенції держави – сторони зобов’язуються забезпечити принцип рівноправності чоловіків і жінок, передбачивши його в національних конституціях або в іншому відповідному законодавстві, та забезпечити його практичне здійснення за допомогою закону та інших відповідних заходів [1]. Як було зазначено вище, Україною сформовано законодавство, що регулює гендерні відносини, тобто вимоги вказаної Конвенції взяті до виконання.
Статями 21 та 24 Конституції України, яку було прийнято 28.06.1996 р., гарантуються рівні конституційні права і свободи громадянам, які є невідчужуваними та непорушними, рівність громадян перед законом. При цьому Основним Законом виключаються привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками [2]. Тобто рекомендації Конвенції щодо передбачення цього принципу в національній конституції теж виконані.
Утім, забезпечення рівності прав і свобод жінок та чоловіків, як виявляється на практиці, є доволі проблемним. Чи дійсно можливо забезпечити таку рівність? Чи не є міфом та утопічним уявленням те, що всі громадяни можуть бути рівними у правах? Постає й таке питання: навіщо Україна та інші держави світу зобов’язались забезпечувати практичне здійснення принципу рівності? Відповідь передусім знаходимо в преамбулі Конвенції, яка серед іншого наголошує на тому, що: «повний розвиток країни, добробут всього світу та справа миру вимагають участі жінок нарівні з чоловіками у всіх сферах»; «що для досягнення повної рівності між чоловіками та жінками необхідно змінити традиційну роль як чоловіків, так і жінок в суспільстві та в сімʼї». А для цього, наприклад, стаття 5 Конвенції пропонує державам – сторонам вживати заходи щодо зміни «соціальної та культурної моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викоренення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок» [1]. Загалом можна стверджувати, що концепція Конвенції полягає в забезпеченні рівних можливостей для жінок та чоловіків – громадян певної країни та світу в цілому.
Цій концепції цілком відповідає правова позиція Конституційного Суду України, який в рішенні від 12 квітня 2012 р. у справі № 1-10/2012 тлумачить зміст статті 24 Основного Закону й робить єдино правильний висновок про те, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод [3]. Отже, на виконання положень Конвенції та Конституції України в частині досягнення рівноправ’я жінок та чоловіків держава повинна забезпечувати жінкам і чоловікам рівні можливості, що і буде означати гендерну рівність.
Варто зазначити, що проблема гендерної рівності була та залишається предметом наукових досліджень. Наприклад, у своїй статті «Гендерна рівність як складова загального принципу рівності» М.І. Крочук, проаналізувавши категорію «гендер» у ракурсі соціального формування над біологічною статтю, що формується під впливом соціокультурних чинників, традиційних поглядів на те, якими повинні бути жінка та чоловік, дійшов висновку, що «гендерна рівність – складова загального принципу рівності, яка охоплює: рівність прав, рівність можливостей, забезпечення рівних умов для реалізації прав та можливостей, гендерна симетрія; визначає однаковий правовий статус особи в суспільстві, стверджує основні права особи-жінки та особи-чоловіка». Гендерну рівність цей вчений визначає фундаментальною цінністю третього тисячоліття нарівні зі свободою, справедливістю та толерантністю [4, с. 470].
Легальне визначення гендерної рівності містить Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»: «гендерна рівність – рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства» (ст. 1) [5]. Звернемо увагу на вдалу назву Закону, яка відображає і сам принцип рівності, і спосіб його реалізації.
Принцип рівності чоловіка та жінки має дотримуватися в будь-яких сферах суспільного буття, в тому числі в трудових відносинах. Проте, як було зазначено вище, роботодавці доволі часто допускають порушення принципу рівності щодо прав жінок порівняно з чоловіками. Гендерна нерівність – це незабезпечення рівними можливостями чоловіків або жінок, які б дозволяли реалізувати свій правовий статус. Через незабезпечення можливостями жінок на тому ж рівні, що і чоловіків, роботодавці можуть зловживати повноваженнями – встановлювати за рівний труд нерівну його оплату жінкам порівняно з чоловіками. В свою чергу, це порушення впливає на можливість реалізації інших прав жінок, забезпечення їх індивідуальних потреб, зрештою – на якість життя жінок загалом.
